Від коріння до пагонів

16 Jun 2020

Богдан Пастух про новинку видавництва - Спогади командира сотні "Ударник-5" Степана Стебельського - "Хрона" - "Крізь сміх заліза".

Від коріння до пагонів

Якщо спостерігати за особливостями оповідних форм у спогадах, то можна знайти значно більше, аніж повідомлення про ту чи іншу подію. Сама сюжетика, поетапність дії, часовий хронометраж ― усі ці наочні речі вкрай важливі, особливо для тих, хто реконструює минуле, уводить його в смисловий обіг сучасника. Але те, що для багатьох лежить у тіні фабули, що наче заховане за її тілом, залишається невидимим. Власне це є субʼєктністю оповідної форми ― розум, горло, досвід, тіло того, хто розповідає. Тут, на межі історіографії та філологічного розмислювання, народжується увиразнений рисами портрет мовця. І в мемуарах це місце ― звідки і як лунає голос, є вкрай важливим, щоби не сказати вирішальним. Ці монологи історії й формують наше уявлення про минуле ― доповнюють та самоінтерпретують його.

Тепер ми бачимо пожвавлення тем, які все більше й більше входять у повсякденний обіг гуманітаристів. Це повʼязано зокрема з тезою про те, що історія часто є сучаснішою за саму сучасність, даруйте за парадокс. Але, саме те, що ми обираємо для читання та дослідження з минулого, саме воно і творить теперішнє. Тематичний сплеск книжок про діяльність ОУН та УПА якраз дає можливість фіксувати зацікавлення темою підпільної боротьби, яка була програна у той час, але, як бачимо, перемагає у тривалій перспективі. Те, що бачимо ми  на власні очі ― є війною памʼятей. І виграє той, у кого вона буде глибша й завзятіша. Тому вкрай важливою є підтримка таких видань, які ілюструють складні сторінки визвольних змагань без купюризації та етичного заокруглення проблеми.

Пригадую, з яким почуттям вперше брав до рук спогади сотника УПА Мирослава Симчича (Кривоноса) про його жорстоку історію лісового упівця, про поранення, а згодом ― вічну мерзлоту Сибіру, відмову від роботи, карцер за карцером, де він дивом вижив, ножові бої з побутовиками та інші особливості тодішнього таборового життя. Про другу відсидку Кривоноса, де кримінальники між собою називали його «бєшений дєд», коли він ударами посадив на зад нападників у камері за сухарі в мішку.

Я читав це тоді та паралельно зі скрухою думав ― чому ця книжка не потрапляє юнакам до рук-голови у їхні сімнадцять, коли починаються перші юнацькі бунти проти реальності, проти влади, що уособлена в районах містечковою міліцією. Це саме той вік, коли потрібно скеровувати бунтівні вулкани в добре русло. Згадати можна «Залізну сотню», «Нескореного», що дивилися, затамувавши подих, згодом ― «Червоного».

Одним з проривів по наближенню упівської теми став роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», та він свого часу здійняв протестну хвилю читачів проти зображення сексуальної сцени в бункері, означивши неторкану святість певних тем у нашому читацькому просторі, а з іншого ― показав, що цей рух наближення щойно починається, і нас ще чекають вдалі та інтересні фрагменти олюднення українського підпілля, яке ми часто сприймаємо наче зліт непорочних серафимів з крилами за їхніми спинами. І це дуже віддаляє їх від теперішнього читача, ставить емоційну стіну.

Книжка Степана Стебельського містить під обкладинкою два корпуси текстів-спогадів ― «Крізь сміх заліза» та «Зимою у бункері». Автор ― офіцер підпілля з псевдом «Хрін» пише ці тексти взимку 1947―1948 р.р., а згодом переписує та редагує в бункері взимку 1948― 1949 р.р. Цінність цих спогадів в тому, що написані вони по свіжих слідах, написані людиною, котра щойно пережила складні події і, що вкрай важливо для розуміння, переживає їх на час письма, і з абсолютно свіжих вражень описує побачене. А це зовсім інша механіка писання, виразно відмінна від тієї, коли б він перейшов кордон, потрапив до таборів переміщених осіб, а згодом до Канади, Аргентини чи Америки, боровся би там за виживання, а вже старим дідусем, оточений онуками, в комфортній квартирі, описував би свою молодість. Це був би зовсім інший голос, аніж голос коріння з-під землі, що причаїлося в бункері. І хоч воно й завмерло, але пагони його проросли аж у ХХІ-му столітті, в наш з вами час, проросли сторінками цієї книжки загиблого автора і тими читачами, що візьмуть її до своїх рук.

Слід одразу сказати про цікавий, своєрідний й по-своєму хорорівський підхід до оформлення обкладинки книжки. Дизайнер зробив вдале рішення, коли поставив фоном розчервоніле від крові та вогню, з пекельним відсвітом обличчя, в якому вгадується Сталін, а під ним ― його військо червоних упирів, чи то пак зомбі з порожніми очима-вуглинками, яке простує пажерливою ненавистю на маленьку галявину, де бавляться котенята. І цю частину світла закриває своєю поставою-тінню упівець. Фактично в цій концептуально акцентованій обкладинці метафоризовано смисл книжки.

Читач тут зустрінеться з дуже ощадливою мовою військового, який основну увагу приділяє не внутрішнім рефлексіям, а насамперед важливим тактичним описам. Хоча є багато роздумувань про геополітику, зокрема там, де він розповідає про настрої людей різних соціальних рівнів. Ось один з таких: «Цікава була розмова з професором університету. Розказував інтересні речі про більшовиків, а згодом ми перейшли на тему фронтових дій та вгадували, що принесе кінець. Одні з нас сподіваються, що після провалу Німеччини прийде до зіткнення між Америкою й большевиками, а професор стояв на становищі, що мусить бути передишка».

У книжці чимало описів боїв, атентатів, тактичних хитрувань та іншого, що стане цікавим не тільки історикам. Автор постійно наголошує на міцній згуртованості українських селян, що видно з розгалуженої мережі цивільних спостерігачів, вихованих повстанцями пастушків, селянок, які працювали на полі чи в лісі, котрі, побачивши каральні загони МГБ, швидко давали хитрі сигнали юнакам з підпілля. На кінець сорокових років минулого віку українці відмовлялися ставати виконавчою владою, чи районними депутатами. Відсоток корінного населення на згаданих посадах був критично малим, чого не скажеш про 50-ті та пізніші роки, коли вивезене та закатоване, розбите підпілля не могло чинити опір, тоді колаборація з радянським режимом починала рости, люди без страху зголошувалися на ці посади, що давали їм дивіденди для виживання. Як скаже Стебельський: «Одне з найважливіших завдань ворога ― це розмежувати населення від повстанців».

Ці описи лемківського повстанця зсередини самої дії показують читачеві різні ворожі сторони, з якими слід було ставати до бою, якщо можна висловлюватися так, коли мова йде про партизанську війну, в якій важливим є насамперед диверсійна робота, яка лякає ворога, як ніщо інше, коли він не знає ні чисельність групи, коли він не може зміряти її оком. Потаємні ходи, сигнали, нічна помста «стукачам», тут є весь набір дій, котру молодь так любить у фільмах про сицилійську мафію. Та якщо замислитися ― в оунівському та упівському підпіллі ця таємна робота, що її можуть виконати лише люди, які скріплені клятвою одного закритого ордену, значно цікавіша, а й тим паче ― своя. Нічні зустрічі командирів на узліссі, з охоронцями з СБ за плечима, перемовини, арешти, обшуки, тортури, а над цим ― несамовита любов та ненависть. І що б не говорили «руйнівники історичних міфів», які вибивають тверду землю з-під ніг шикарних історій, повʼязаних з крайнім дієвим волюнтаризмом людей цієї землі, вони існують і будуть існувати як памʼять про те, що жертва ― це завжди домовленість зі своїм майбутнім.

Якщо ж відійти від ширшої теми та спробувати говорити через приватні історії, ми завжди десь за екраном цієї книжки побачимо хлопця років чотирнадцяти, якому його старший брат, сусід чи знайомий, десь за клунею, показує зарядженого нагана, дає потримати і зброя приємно та важко залягає в долоню. Він розповідає, що знайшов його на подвірʼї районної лікарні, коли їздив туди з тіткою і просить перетримати в себе, сховати десь під стріхою, щоби ніхто про це не довідався, зникає, а згодом, десь за тиждень, його тіло, приперте до стіни дошками, йдуть розпізнавати родичі. Як ви думаєте ― який шлях буде в цього хлопця, що сховав наган під стріху? Цей короткий, вигаданий мною сюжет, лиш покаже приватну лінію долі людей, які мали лиш один спосіб вижити ― стріляти у ворога. Короткий епізод з книжки, що покаже майже схематичну мову, без тіні емоції, мову солдата української революції: «Перший затримав ровера і замість піднести руки, ловить за рушницю, щоб стрелити до мене, але в ту мить я пускаю йому з автомата чергу. Другий, поранений Михасем, кидає ровер і втікає в напрямку лісу. Ровери ламаємо і так залишаємо з курками. До кишені вбитого чіпляємо картку з написом: “За грабіж українського майна ― наша заплата”. Забираємо рушницю й відходимо лісами до села П.».

Ця книжка ― ще й розповідь про кмітливих дівчат, котрі відволікли увагу радянських військових від хати, де пересиджували повстанці, налякавши тифом, що гуляв тоді повоєнними просторами України. Це і про тортури, про зґвалтування їхніх товаришок, які вішалися у тюрмах, але не розповідали явок. У цих дівчат було своє розуміння «взірцевої поведінки» в тюрмі. Це світ, оповитий ненавистю, яка давала передсмертну силу мовчати, а якщо й говорити, то лише з тими з ким треба, а не з ким можна.

Степан Стебельський описує також свій стан після поранення, коли він практично став калікою: «Рани мої були такі великі, що крізь діри на руках можна було пропхати олівець. Та при сильному й виспортованому організмі вони помалу гоїлися. Усе ж руки були майже мертві. В правій руці цілковито була перебита бʼючка й рука всихала, не маючи допливу крови. Болять руки, лупають кості, не можу собі знайти місця. Кудись ішов би, кричав би…».

Це з тих абсолютно невеликих фрагментів, коли боєць впускає читача до своєї душі чи то настрою. Є тут і кпини автора над «рускімі-комсомольцями» рівня анекдотичного жанру. Це справді весело, тому цитата:

«До одного годинникаря прийшов рускій-комсомолець. Приніс йому великий будильник і наказав зробити з нього три малі. Коли майстер почав пояснювати, що це неможливе, большевик сказав: “Та я тєбя освободіл от фашистских варваров, а ти мнє нє хатіш сдєлать часов”».

Частина «Під землею ― в бункері», як видно вже з назви, містить описи зимової роботи в бункері. Розпорядок дня, спосіб приготування їжі, інтерʼєр та інші специфічні реалії, що супроводжували повстанця в житті під землею. Особливо важко читається тоді, коли навесні вони, висотавшися на поверхню, бліді, автамінозні, знесилені, приймали бій та їм бракувало банальної сили для швидких переміщень під кулями. І вони гинули просто від фізичної слабкості. Та їхнє підземно-лісове життя є життям міцного коріння, що тягне соки з землі, що є двигуном життя, яке проростає пагонами в майбутньому, як проростають вони в наш час ― такими книжками, такою памʼяттю, такою війною. Ніщо не відходить безслідно.

Передрук огляду зі Zbruc.

Читайте

Також